Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

Увечері Ніколай прийшов до нас у кімнату і зробив Чарлі масаж. Чарлі лежав на матрасі, а хлопець довго-довго розтирав йому ноги, спину, плечі, розмасовував руки і голову, при цьому щось наспівуючи чи розповідаючи. Мені здавалося, це тривало півночі. В якийсь момент я й сам почав засинати, в інший момент я побачив, що засинати став сам хлопець. Врешті Ніколай закінчив свою справу і пішов у ніч, де ревів вітрюган, нагинаючи пальми біля моря. Стало дуже тихо, тільки свистів вітер надворі і бивсь об фанеру.

Чарлі довго потім сидів на матрасі, з його очей капали сльози. Він тримав у руках нитку з намистинами, які перебирав, коли йому було тяжко, і щось шепотів. Я бачив, що після масажу йому полегшало.

Ніколай почав приходити до нас щовечора. Він робив масаж, вони розмовляли з Чарлі, і тоді я побачив, як Чарлі стає прихильним до цього хлопця – так само як я, коли ходив прихильним до своїх перших господарів.

Іноді ми бачили Ніколая на набережній з його приятелькою, Наташею, іноді зустрічали самого десь на базарчику. Час від часу він приносив для Чарлі щось поїсти, і тоді якась дещиця того перепадала й мені.

Одного дня, коли діло вже йшло до зими і ночі знову зробилися холодними, ми з Чарлі блукали вздовж моря й зустріли на безлюдному пляжі Ніколая. Ми стали втрьох біля старого човна – то було вже далеко за містом, де тяглися ряди закинутих готелів. Небо було фіолетовим, сутінковим, нікого не було навкруги, тільки запалювалися ліхтарі вздовж вимощеної цеглою дороги в лагуну.

– Як справи? – прогугнявив Чарлі.

Ніколай подивився уважно на Чарлі й сказав:

– Я від’їжджаю, Чарлі. Я їду в Індію. Нам уже знудилося тут, у Дахабі.

Чарлі кивнув. Дахаб! Я живу у Дахабі! – зрадів я. Наче цінну нагороду, наче знак того, що я вже дорослий достатньо, аби берегти таємниці, я подумки закарбував собі назву міста, де я провів усе своє життя.

– Послухай, – сказав Ніколай, помовчавши. – У мене є для тебе пропозиція…

Чарлі напружився.

– Я пригадую, ти розказував мені, як багато ти їздив по Індії у молодості, наскільки це було рідне для тебе. Якщо хочеш туди повернутися – я можу допомогти тобі.

Чарлі подивився на море, на небо і сказав йому:

– Я вже старий.

– Я знаю, – сказав Ніколай. – Тому й пропоную.

– Я хотів би померти тут, – промовив Чарлі. – Я не хочу нікуди їхати. Мені тут добре.

Хлопець промовчав якийсь час, було видно, що нам усім зараз нелегко. Я теж почував той настрій – набрякле червоне сонце, холод близької зими, – хоча я був ще молодий та повний сил, раптом відчув, що над ними усіма, і наді мною теж, висить ця рука, котра може вкоротити наші муки на цій землі. Я не боявся її, бо мало що знав про неї, але інстинктивно відвертав свою морду від її запаху, від цієї затхлості, якою пропах, здається, тут кожен камінь на пляжі.

Я відчув, що Чарлі смертний і хлопець цей смертний, і з ними я – смертний теж, і що немає нічого, що вберегло би нас від того холодного вітру, що дув з північної сторони, звідки приходив той неспокій.

Я знав: Чарлі обманював, коли казав, що йому тут добре, – я відчував його страх міняти щось в усталеному порядку речей.

– Я їхатиму в Індію по двох місяцях, у лютому, – сказав хлопець.

– У мене немає грошей на дорогу, – сказав Чарлі.

– Я куплю тобі квиток, – озвався хлопець, і Чарлі довго мовчав у відповідь.

– Я не хочу. Я хочу залишитись тут.

– Тебе ж нічого тут не тримає, – провадив Ніколай. – Хіба що мішок з речами. І все, і ти в Індії. Там тепло, там дешевше, ніж тут. Там є те, що ти шукаєш, – святі люди, люди, які тебе зрозуміють…

Я відчув, як щось грізне нависло наді мною, хоч я і не розумів усього змісту їхньої розмови, тінь страшної розлуки торкнулася мене.

– Я нікуди не поїду без нього, – сказав раптом рішуче Чарлі, і я відчув, як щось солодке й гостре пронизало мені мою середину. – Я його тут не залишу, – додав він і погладив мене по загривку. В цей момент я відчув, що готовий віддати життя за Чарлі.

Хлопець подивився на мене, я волів не зазирати йому в очі, а просто відвів морду в бік моря. Хай робить собі, як вважає за потрібне.

– Гадаю, ми зможемо взяти і твого друга теж, – сказав він, і всередині себе я тріумфував. – Треба буде тоді зробити йому паспорт. Прививки усі… Я гадаю, ми це зробимо разом з Наташею.

Чарлі дивився на нього мовчки.

Потім вони попрощалися, і ми з Чарлі пішли додому.

– Несподівано, га? – сказав до мене Чарлі. Я гадав так само.

До мене починало доходити, про що йшлося у їхньому діалозі. Ніколай хотів забрати нас із Чарлі у Великий Світ! Місце, якого я завжди боявся і куди завжди бажав потрапити! Щось несподіване почало мені заходити до голови – всі ті місця, яких було так багато у Великому Світі, всі ті дороги і закутки, якими можна було пробігтися, де можна було повалятися, – раптом мені стало здаватися, що я все те вже колись знав. Знав, як воно – жити в тому бе́зкраї, бути великим захмарним псом, що вільно бігає від одного кінця світу до іншого… Радісне, невідоме мені відчуття якоїсь особливої свободи огорнуло мене раптом, і перші зимові хмари, що з’явилися над затокою, наче розповідали мені про ті інші, далекі краї, а вітер уже наче ніс мені звідти якісь особливі, раніше не знавані, вісті.

По кількох днях мене повели до ветеринара. Це був похмурий округлий чоловік із місцевих. Він довго роздивлявся мене, заглядав у вуха, підіймав губу і роздивлявся зуби. Я терпляче витримав кілька заштриків, які він мені зробив, і з полегкістю вибіг на вулицю, коли Наташа, дівчина Ніколая, випустила мене з незатишної, повної протягів приймальні. Дивно було дивитися на міську площу, на кіз і людей, на машини і на крамниці, знаючи, що все те скоро зникне і замість нього з’явиться щось геть незнайоме. Яким воно буде? Таким же? Іншим?

Чарлі сидів, збуджений думками про мандрівку, на порозі дому, коли прийшла Наташа з якимись папірцями у руках.

– Тут усі його документи, – сказала вона. – Ми зареєстрували його на ім’я Джеррі,